Легенди Старокостянтинівщини

Блакитний океан над головою, золоте море колосся, стародавній замок, сучасні обеліски, пам’ятники – величні знаки вічного буття нашого народу. Старокостянтинівщина – „Подільська Венеція” – це овіяна легендами земля, що зберігає прикмети часу. Край неповторної краси з мальовничими селами, який щедро обдарувала природа – родючими землями, річками, лісами і гаями, прекрасними талановитими людьми.
Розкидані на території краю села, міста, містечка. Кожне оточене неповторним краєвидом волинської місцевості, має свої витоки, джерела, свою історію, яку несе назва населеного пункту. Загалом кажуть, що історія Старокостянтинівщини оповита легендами, і часом їх неможливо відділити від історичних фактів.
Існує багато легенд про те, що кримський хан, переїжджаючи річку Случ в районі нинішнього Старокостянтинова загубив свою корону. І коли чистили річку, всі сподівалися, що буде віднайдено цю корону. Але її не знайшли. Проте вважається, що, більш за все, якийсь скарб тут таки було або загублено, або заховано.

Існує дві легенди про назву села Воронківці
  В одній розповідається, що ще в прадавні часи на нашій території були ліси і в лісах було багато птахів – ворітню. Ось від назви цього птаха і пішла назва села. 
Інша розповідає так: колись у цих краях протікала велика і повноводна річка. З часом вона стала менш повноводною,  але залишила на своєму місці великий «рів», «прірву», «воронку». Ось так і стали звати село Воронківцями. 

 Існує декілька легенд про назву села Красносілка
За однією з них: Красносілка -  гарне  (красне) село. За іншою – засновником села, її першим жителем був Красносільський.

Існує декілька легенд про назву села Сахнівець
Першим його жителем був Сахно. В нього було два сини й дочка. Вони збудували тут перші хати. За іншою легендою, розбійник Сахно з двома синами і дочкою займався на шляху розбоєм. І, нарешті, існує розповідь, за якою сотник Сахно володів селом, подарованим йому за вірну службу польському королю.
(З книги Наконечного Д.С.  Красносілка - Сахнівці)

Село Веснянка
В минулому село називалося Свинна. Як виявилось, існує декілька легенд. Щодо походження цієї назви. По-перше – від «Свиней дубрави» - тобто в урочищі «Корчунок» були ліси, переважно дубові. Дубовими жолудями харчувалися дикі свині, яких тут водилося дуже багато. По-друге назва села, вірніше хутора, пов’язана із назвою річечки, яка протікала посередині і називалася Свинка. По-третє – на шляху, що вів на село Баглаї, відбувалися базари, де торгували свиньми.

Також існує легенда про Свячену криницю. Колись за селом знаходилась церква. В селі жила бідна дівчина. І подарували їй люди дуже гарну сукню. Дівчина пішла в ній до Божого Храму, коли поверталась, зачепилась, і порвала сукню. Спересердя вона вигукнула: «А щоб ти пропала», і в ту ж мить сталося чудо: церква зникла під землю, а на її місці зявилося джерело. Тут люди поставили криницю, освятили її.
       Левкова річка (село Веснянка)
    Жив селянин на імя Левко, мав поле, але не було близько води. Сам він викопав річку і поставив млин. Після смерті все залишилось у спадщину синові, і син в честь батька назвав річку Левкова.

Ланок – частина населеного пункту
     На «широкому березі» жили два брати Скалапські, які виїхали з Польщі, а землю заселили заможні селяни. Свої будинки вони розміщували ланцюгом вздовж  ланів. Звідси  й назва – Ланок.

(Розповіли  Москалюк Павло Іванович (1926 - 2007)рр.. та Косінський Яків Трохимович (1909-2001)рр.. Зібрала матеріал Пенкаль Тамара Павлівна 1959 р. н. вчитель географії,
Матеріал взято з книги М. І. Теодоровича ,
 Записала бібліотекар с. Веснянка Кржевіцька Алла Генріхівна)

Про назву сіл Великий Чернятин та
 Малий Чернятин
За переказами в цьому місці, де тепер знаходиться село Малий Чернятин, було невеличке містечко Ївка. В основному це містечко населяли українці і євреї. Само слово Ївка має походження єврейське. На це містечко в ХV столітті напали татари і знищили його. Після розгрому татар люди переселились на ліву сторону річки Ікопоть і Солохи. Це населення стали називати Булаївка («була Ївка»).
Назва Малий Чернятин походить від того, що в Булаївці жили два брата, багатих, які тримали хутори. Старший брат мав хутір на території Великого Чернятина,  а менший на території Малого Чернятина. Прізвище братів було Черняки. Хутори були огороджені тинами, звідси походить назва Чернятин, тобто «Черняк, огороджений тином». Оскільки хуторі належали старшому брату і меншому, стали називатися Великим Чернятином та Малим Чернятином.

                              Булаївка ( село М. Чернятин)
Існує ще одна легенда про походження назви села М. Чернятин. Було це давно. Великий мор тоді був, чума так і косила людей. Розказували, що одного разу на містку в селі Горіхівці зявилась дивна пані. Їхала вона у чорній бричці, запряженій червоним конем. Світло від неї осявало всеньке село та ще й сусіднє, Мар’янівку. Сама пані була вся в чорному, коси розпущені. Зупинилась на містку, а голос до неї:
- Будемо тут снідати?
А пані:
- В Горіхівцях земля – самець. І грім її не спалить, і мор не візьме, снідати будемо в Чернятині.
… І вимерло в Чернятині півсела … А в Горіхівцях було тридцять дворів і всі вціліли.
Поїхала пані далі і в сусідньому селі, за Великим Чернятином, виморила всіх людей. Залишилась тільки дівчина Ївка. От старі люди і стали село, де була Ївка, називати Булаївка. Зараз це Малий Чернятин.
(Записано учнями Хмельницької гімназії №1, членами краєзнавчого об’єднання “Світовид” від П. Теперюк, с. Малий Чернятин  Старокостянтинівського району. З «Под. Вістей» 24. 01. 2004р.)
                                               Село Мартинівка
Колись давним-давно, коли ще були пани і батраки, було наше село, там, де зараз у наш час поле і пасовисько для корів, але так і досі те поле і називається «селиськом».
Старожили нашого села ще розповідали таку легенду про те село, що було до нас. Одного разу напали татари на наше село. І в цьому селі була дуже гарна дівчина Маруся. Коли глава татарського війська побачив її, то зразу захотів її взяти з собою, щоб вона стала його.
Він зігнав усіх людей і сказав: «Якщо ви не віддасте мені Марусю, то спалимо усе ваше село із людьми разом! Даю вам строк подумати три дні».
Але люди не погодились віддати Марусю за оцих жорстоких вояків. Селяни поховалися за селом у комишах, що росли вздовж річки. Коли військо татарське в’їхало в село, село було пусте. Татари ще дужче розлютувались і давай шукати їх скрізь, коли хтось із військових побачив, що у комишах щось неспокійно. Вони поїхали туди і підпалили ті комиші. Люди втікали, плакали, але їх зразу ж розстрілювали. Плач, крик, іржання коней, лай собак, верески дітей, моління і прохання допомоги було чути навкруги. Дуже страшна картина була у той день.
Тоді глава  наказав спалити усе село. Незабаром полум’я охопило все село, худоба ревла, кури літали, тут жорстокість проявила свою силу.
Але посередині села була церква, вона по далеких і давніх розповідях не згоріла, а увійшла у землю, і ще діти уже із цього села, пізніше утвореного, бігали туди у свята великі і чувся з під землі дзвін колокола.
Один дядько, який у ті часи утік із села із сім’єю своєю і відійшовши далеко звідти, поселився в полі, де яри і горби, щоб його ніхто не найшов і почав обробляти землю, строїтися. Деякі люди, які повтікали, почали сходитися звідусіль і поповнювати це село, яке і назвали по першому жителеві. Його звали Мартином – ось і пішла назва нашого села Мартинівка.

Легенда про татарське зілля
В давнину на села нападали татари. Вони забирали людей в полон. На одній з вулиць села Западинці, як свідчить легенда, люди оточили татар і вирішили їх знищити. Тоді загинуло багато татар і українців не менше. Текла річка крові. А вранці на тому місці виросло зілля, яке народ назвав татарським. Воно росте у воді і на берегах. В медицині цю траву називають аїр-корінь.
«Караїм - місячний сніг»
(про походження назви села Караїмівка)
В нашому районі є село під назвою «Караїмівка». З покоління в покоління передається розповідь про те, що село започаткував каріїм.
 Слово «караїм» має два тлумачення: «кар» - сніг, «ай» - місяць. Самі караїми походять з племен тюркських народів, це далекі нащадки хазарів, які колись мали державу над Волгою, що стільки лиха принесла Старій Русі. Відомо, що хазари були іудейської віри.
Караїми жили замкнутою общиною. Любили один одного, допомагали в біді. Серед караїмів були багаті і бідні, але громада ніколи не допускала, щоб у хаті караїма не було молока чи хліба. Громада прагнула залишатися «великою людиною». Якщо сини не могли обрати собі дружину серед караїмів, то старий закон дозволяв привести в хату іноплемінну. Тому, інколи, щоб знайти собі дружину, чоловікові треба було їхати в Луцьк чи в Литву...
В караїмів дуже розвинене почуття «племінної» спорідненості, гордості за свій маленький народ. Де б не перебували караїми, про них говорили - «чистий, як сніг».

Село Попівці - про походження назви гори поруч села
         Поруч села Попівці є гора, що давно поросла лісом. Її називають «татаринці», «татарщинці». За народним повір'ям в цьому лісі жили татари-розбійники, які багато грабували і там, на горі, закопували награбоване в човні.
                  Село Воронківці – про існування церкви
        В давні часи, церква ця стояла за річкою на узвишші, що носить назву «замчисько», і що вона свого часу пішла під землю.
Під час танення снігу, весною в дощову погоду, пагорб, де за легендою стояла церква, обвалюється разом із землею, де часто випадають людські кості.
Кажуть, що при одному обвалі було видно гроби, пофарбовані в червоний колір. Тобто, на цьому місці було кладовище, а в ті часи кладовища розміщувались при приходських церквах на «погостах».
В 1839 році, за словами бувшого священика о. Варфоломія Корженівського, на цьому місці ще було видно кам'яний хрест, тепер неіснуючий. На південній стороні зберігся земляний вал і назва «замчисько» - дає право стверджувати, що на цьому місці знаходилось якесь укріплення (замок).

Легенда про «Святу криницю» (село Веснянка (Свинна)
   В селі є багато криниць з джерел в долині. Особливою вважається «Свята криниця». Облаштована вона за селом, на самій вершині високої гори, названої «кручею», що огортає село з північного сходу і панує над усією місцевістю на 20 верст і більше.
 В пору весняної засухи, духовенство здійснює з переходом хресний хід на гору, щоб в молитвах випросити дощу й освятити навколо воду.
В народі ходять оповідання, що час від часу дехто бачив над кручею ікону.
     (М. І. Теодорович Історико – статистичний опис церков і прикодів Волинської єпархії. Старокостянтинівський повіт том 4, Почаїв – 1894 рік.)
Матеріал підготовлено науковим співробітником                                                            районного музею С. І. Сусугуровою

Ще б’ється серце джерела  ( с. Раштівка)
Є така легенда: від Старокостянтинівського князя Острозького втекло три родини кріпаків, які називали себе «козаками». Вони й стали першими поселенцями ще неосвоєної території, порослої чагарниками та дубовими смугами. Десятки джерел, що утворили річку Деревичку, щедро напували землю. Розташування було вигідним – далеко від центральної дороги, два великих пагорби з південного сходу та північного заходу, були гарними охоронцями від непроханих гостей. Що ж до назви цього невеликого поселення, то вона пішла від характеру роботи одного з жителів, який робив решета зі шкір худоби, тому й називали його решітником, а вже село решетилівкою, тепер Раштівка.
Свідків тих часів давно вже немає, але на одному з тих високих пагорбів, біля села, є джерело з холодною кришталевою водою, котре пам’ятає все, даруючи щедро бажану прохолоду ще й до сьогодні. Хтозна скільки сотень людей з нього воду пили, але мало хто здогадувався, що вона особлива. Це підтверджено лабораторними дослідженнями, які провела Старокостянтинівська санітарно-епідеміологічна станція. За словами фахівців 80% колодязів на території району містять в собі великий відсоток нітратів, тобто перевищену норму допустимого майже у 6 разів. У Раштовецькому ж джерелі вода за бактеріологічними показниками та за вмістом нітратів і солей повністю відповідає нормі. Джерел з такою м’якою водою лише два в районі (ще у Воронківцях), тож вони потребують неабиякої уваги та турботи, у чому допомагає сільським мешканцям їх земляк директор заводу «Металіст» В.Войтко. Тепер криничка з любов’ю облаштована – біля неї поставили блакитний хрест, обтягли дротом і вирішили побудувати там невеличку капличку.
Досить цікавою є неймовірна легенда, пов’язана з цією капличкою. Говорили, що багато років тому стояла на одному з високих пагорбів велика біла церква з золотим хрестом та срібними дзвонами. Тепер тут б’ється серце малої криниці. Місце – гарне та сонячне. Звідси було видно село з розкішними садами та гордовитими соняшниками, які щоранку повертали голови до яскравого сонця. Великі ставки, що у дощові дні затоплювали невеликі сільські вулички, і змійками велися поміж хат. Церкву побудували на узвишші. Надзвичайна подія, яку ніхто не очікував, сталася напередодні великого християнського свята – Великодня. Люди готувалися – пекли солодкі зарум’янілі паски, писали писанки, метушилися у передсвяткових турботах.
Вночі люди, йдучи на вечірню службу, щоб освятити паску й крашанки, побачили диво – двері у церкву були навстіж відчинені і світло, ніби від мільйона свічок, сліпило очі. Раптом світло згасло. Люди дивилися у темінь, шукаючи поглядом церкву, якої вже не було – пішла вона під землю. Натомість там зявилось джерело. Але кажуть, що на Пасху можна було почути глухий дзвін з-під землі.
З тих часів ніхто той пагорб не орав і не засівав. Але сталося так, що задумали той пагорб засіяти пшеницею. І тільки бульдозерист Василь Звада зняв перший пласт землі, як помітив у ковші із землею золотий хрест, орати далі вже не наважувались. Скарб довго зберігали місцеві жителі.
   (Матеріал підготувала:  Ірина Тишко     з  «Життя Старокостянтинівщини» 15.12.2004р.)

Безодня Лебеді
За селом Демківці була безодня, заповнена водою. Одного разу їхав якийсь пан бричкою запряженою у пару білих коней. Коні чогось сполохались і понесли бричку з паном у ту безодню, де всі і затонули. Через деякий час на воді зявилась пара білих лебедів, які довгий час не покидали безодню. І так з тієї пори та безодня називається Лебеді.

Весела долина
Є у Григорівці місцина, яку називають Веселою долиною. По різному пояснюють цю назву люди, але мене найбільше вразила розповідь жительки села Валькової Галини Іванівни.
Було це дуже давно, коли хан Девлет – Гирей привів на Україну татарську орду. Оскільки наше село було багате і гостинне. Жителі були працьовиті, дружні, допомагали один одному,  надавали притулок подорожнім,  які далеко рознесли славу про Григорівку. Слава про заможнє село дійшла до турецького хана. Він зібрав своє військо і налетів чорним смерчем на село.
Селяни за допомогою козаків створили загін для захисту своїх осель. Під час однієї з навал татари хотіли перейти річку Случ вбрід  біля цієї долини. Дочекавшись зручного моменту, коли татарське військо війшло у воду і розділилось на двоє  козаки і селяни напали на них. Татари не втримавшись раптового нападу стали повертати назад і в цій колотнечі кримський хан загубив ханську шапку. Вороги відступили, а козаки які підіспіли з другого берега розгромили татарську орду.
Жителі села дуже раділи з приводу перемоги і дуже весело її відсвяткували. З тих пір долину називають Веселою , а шапка ханська за легендою і досі знаходиться у річці Случ. Кажуть, що у 80-х роках приїзджали незнайомі люди, які хотіли почистити річку у районі Веселої долини, але їм не дозволили.
(Записала бібліотекар с. Григорівка Горбалюк Галина Володимирівна)

                               Легенда  про  Святу гору
У селі Волиця – Керекешина існує легенда про Святу гору, яка розміщена на високому пагорбі над ставком.
Зараз там знаходиться сільський цвинтар. Та не тому так найменовано гору, що там покояться померлі.
З давніх – давен розповідали, що на тій горі була церква, але вона ввійшла в землю. Всім людям хто піде на Великдень на цвинтар і прикладе вухо до землі на тому місці, здається, дзвони дзвонять. Там і досі є кругла впадина діаметром двадцять пять метрів.
Легенда стверджує, що ввійшла церква в землю разом із людьми під час відправи служби якраз на Великдень, коли мали святити паску.
Якась вагітна жінка того врочистого дня йшла до церкви, яка стояла високо на горбі, стомилася та залаялась: Щоб ти в землю ввійшла, як до тебе тяжко йти!
І враз церква зі службою Божою й увійшла в землю.
                                    ( Розповідь Козачук Лідії Трохимівни, 67 років )

Легенда про незнайдений скарб
Древні люди розповідали про загадковий скарб, який нібито до нашого часу існує між Грибенинським та Волицьким полями, де проходила стара границя. Легенда повідує що там було три ями. В одній поховані люди, напевно полеглі воїни, в другій – зброя, а в третій – скарб.
Багато спроб робили охочі до наживи люди, але жодна не вдалась, тому що всі шукачі займались розкопками у ноч і всім ввижалась нечиста сила, яка лякала їх. А ще ніхто точно не знав, де проходила стара границя.
                                     (Розповів Прокопчук Михайло, 83 роки  Записала бібліотекар с. Волиця-Керекешина Козачук Анна Анатоліївна )

Легенда про с. Криниця
Було це чи не було, але, мабуть таки було, коли люди кажуть.
 У одній маловідомій місцевості розташувалось невеличке, проте дуже мальовниче поселення. Люди у ньому були дружні та працьовиті. Погано було тільки те, що у селі не було питної води. Тому воду доводилось купувати.
Щонеділі у цьому поселенні був великий базар, на якому можна було придбати все, що душа забажає. Зїжджалися на базар з усіх усюд і старі, і малі. Жила у цьому селі дівчина, звали її Криниченька. Мати її померла, а батько їздив у Крим, чумакував. Та одного разу він не повернувся з походу. Важко було дівчині самій. Потрібно було рано вставати і по господарству поратись, ще й треба було гроші заробляти. І вирішила вона продавати воду. Хоча й далеко було до джерела, та що поробиш. Звечора вона вирушала у дорогу, а вранці уже була дома. З цього дівчина жила.
До того ж дівчина була дуже вродлива, а голос який мала! Часом, було, порається десь у городі і пісню заведе Ой у полі криниченька, та так, що усі заслухаються. Заїздив у село якийсь панок. І коли побачив дівчину, то дуже закохався. Усе частіше і частіше він  сюди почав навідуватись. Пропонував дівчині своє кохання, навіть церкву побудував серед села: а скільки коштовностей там було! Але дівчина не хотіла йти за пана, бо любила молодого стрункого козака.
 Тоді пан розгнівався на неї за непокірливість і вирішив убити дівчину.
І от одного недільного ранку, коли люди зібрались іти на базар, а Криниченька разом з ними, пан, зустрівши її біля церкви, вийняв ножа і встромив дівчині прямо в серце. Усі люди дивувались, коли не побачили на базарі Криниченьки: але хтось із юрби сказав, що бачив дівчину біля церкви, вона там розмовляла з паном. Жінки, які любили по пліткувати, побігли подивитись що воно буде діятись далі.
 Та раптом вони побачили диво: з серця дівчини текла не кров, а прохолодна, чиста  вода. Це місце люди обгородили. Так у селі зявилась криниця з чистою джерельною водою. Але, мабуть природа розгнівалась на пана, тому уся церква з його ж добром пішла під землю. А джерело залишилось. Зараз воно вітає добру людину чистою, прохолодною водою, ще й ніби виспівує свою пісню Ой у полі криниченька, там холодна водиченька.
А поселення стали називати Криниця.      
(Записав Гнатюк Руслан – бібліотекар  с. Пеньки від Краснолуцької Ганни Миколаївні 02.06. 1945 р.н. )

Берегелі
  Три брати на прізвище Берегеля шукали щастя у світі. Подорожуючи рідною землею, вони зупинились у мальовничій місцині. У долині, на рудці, що біля лісу, стали зводити собі хати.
До них потягнулись, як паростки із землі, інші сміливці і оселялись поруч. Хлопці тягнулись до краси. Вони насаджували фруктові та декоративні дерева, а найбільше кущів бузку. Весною, коли все зацвітало, село ставало схожим на великий різнокольоровий килим. Складаючи шану засновникам, вдячні жителі назвали село на їх честь — Берегелі.
                   (Розповіла Кондратова Степанида Дмитрівна 1925 р. н.              Записав  Балаб 'юк   Артур)
***
    Пан Зінбицький та його дружина на прізвище Хаєцька були закохані у природу рідного поселення. Стрункі соснові бори на горбі, кучеряві липи, розкішні каштани, плакучі верби, розмаїтті кущі бузку чарували їхні очі, радували душі. Пан звозив пагінці бузку звідусіль. Малиновий, білий, світло-синій, чорнильний, блідо-рожевий, та інші кольори полонили зір не одного перехожого. Найбільше полюбляла цю красу дочка пана Геля. Вона цілими днями бродила по березі ставка, милувалась розмаїттям барв. Кажуть, що назва села походить від слова "берег", по якому любила гуляти молода пані, та на честь її ім'я. Чий берег улюблений? Берег Гелі.
                                             ( Розповіла Горбатюк Валентина Михайлівна 1926 р. н.      Записали  Львов Катерина,  Денисюк Інга)
Деркачі
Перше поселення було розташоване на заболоченій місцевості. Від назви болотного птаха деркача і походить назва села.
 Старожили розповідають, що у сиву давнину, коли землі потерпали від набігів татарських орд, саме ця заболочена місцевість і не раз дала змогу врятувати людей від ненависного ворога. Пробратись у село через болота, трясовини не кожному було під силу. Та ще й птахи деркачі нападали на чужинців: били крильми, клювали за очі. Татари часто жалілись: "Не пройдемо, там одні деркачі, деркачі, деркачі!"
                               ( Розповів Кревогубець Дем’ян Арламович 1924 р. н., який знає цю легенду зі слів  своєї мами Кревогубець Ганни Тодосівни 1904 р. н.   Записали   Данелюк Дмитро,  Олійник Любов)

Семиреньки
Назва походить від польських слів "седьма ренька" (сьома рука, тобто сьомий маєток поміщика). Інша легенда говорить про те, що назву село отримало від кількості перших жителів, які оселились у затишній місцині на окраїні лісу — сім.
                    ( Записала Випих Інна)

Немиренці
Про походження назви цього села можна почути різне:
***
    Пан, який проживав тут, завжди вороже ставився до селян, не мирився з ними. Вони прозвали його Немир, а село —Немиринці.
   Село розкинулось по обидва боки річки Ікви і потонуло у морі густих верб та вишневих садків. Пан Немиров, пропливаючи річкою, зупинився на перепочинок. Він зійшов на крутий схил, що прослався вздовж північно-західного берега річки. Місцевість ця запала йому в око. Він вирішив часу не зволікати. Зразу ж дав наказ побудувати маєток: двохповерховий будинок з балконом на південь, прокласти східці аж до самісінької річки, звести стайні та інші приміщення, довкруж  насадити пахучих лип.
Панський будинок, багатовікові липи ще збереглись донині. Кажуть, що село назвали на честь прізвища пана Немирова.
***
      Спочатку оселились на берегу річки Ікви кілька сімей. Землі тут були дуже родючі. Жаль було дивитись, як вони пустують необроблені. Стали запрошувати людей з інших сіл оселятись тут. Коли землі було розділено, хати побудовано, жителі часто почали між собою сваритися, не миритися. Можливо, наше село отримало назву від дієслова "не миритися".
                                                                      (Розповіла Бондарчук Ганна Демянівна 1921 р. н.     Записала Тоненчук Надія)
Кантівка
  Назва походить від польського слова "кант", що означає берег, край, кінець.
    У польському поселенні Ляшки жив жорстокий, ненависний пан. Він своїх кріпаків, які у чомусь провинились, відправляв на каторгу, на кант (кантувати — тяжко-важко працювати.) Від цього і походить назва села.
 Переказують легенду про те, що Богдан Хмельницький виселив всіх ляхів із села Ляшки в кінець, на край —в Кантівку
                                        ( Розповіла Крисько Феодосія Темофіївна 1925 р. н.     Записала Вдович Ірина)

Самчинці
Село Самчинці розташоване за 25 км. від районного центру на крутих схилах Волино-Подільської височини. Свого часу на околицях села було виявлено поселення доби бронзи та черняхівської культури, кілька курганів і рештки городища давньоруських часів. В селі є залишки стародавніх укріплень замків. Від слова "замок" село і називалося Замчинці, а пізніше в устах народу змінилось в Самчинці.
Існує кілька легенд, які пояснюють походження назви села. В одній з них говориться про те, що під час монголо-татарської навали село було спалено дотла. Частина людей загинула, частину забрали в полон і продали. Чудом врятувався один чоловік по імені Семен. Він на руїнах та згарищах сам заходився зводити собі хату. На запитання проїжджих: "А що це ти робиш, чоловіче добрий?" Семен відповідав: "Сам хату чиню". Кажуть, що назва села і походить від словосполучення "сам чиню".
(Записала Інна Випих)

Старожили пам'ятають й іншу легенду. Недарма нині село Самчинці називають Дивокраєм. Хто не бував там, той не звідав його краси. Потонуло воно серед розкішних лип, крислатих дубів та височенних грабів. А про садки вже й годі казати. Саме цю місцевість у

сиву давнину облюбував один немолодий чоловік на прізвище Самчинський. Йому поталанило втекти зі свого села, бо його розграбували та спалили татари. Як відірваний осінній листок, гнаний вітрами, стикався він по білому світу. Доля завела його у наш край. На лоні цієї чарівної природи збудував той мандрівник собі хату. Звідси пішло заснування села, а назва — від його прізвища.
(Записала Кучер Ірина)

Легенда про Радківці
Є на Поділлі невелике село Радківці, про походження якого існує красива легенда.
Було це дуже давно. Жили собі люди у невеликому поселенні. Мир та злагода панували між ними. Хліб вирощували, дітей ростили, раділи життю. А порадами зверталися до пана Радика, що славився мудрістю і справедливістю.
Жив пан з дочкою у своєму маєтку, що розташувався серед порослих густими лісами пагорбів, сонячних галявин і перелісків. Біля будинку пана Радика ріс розкішний сад, куди з навколишніх лісів зліталися пташки, яких як в тій місцевості називали ківці. Пташки ті так звикли до Марічки та її батька, і навіть розуміли людську мову, а пан Радик з дочкою пташине щебетання.
Якось, напередодні Зелених свят, Марічка вирушила в ліс за зіллям та травами, щоб прибрати ними оселю. Вона завжди робила це сама. Дівчина З дитинства об'їздила та обходила навколишню місцевість, тож добре знала ліс дороги та стежки. Марічка нічого не боялась, всюди їй було безпечно. Дівчина лише пам'ятала, що не можна було заїжджати на Чортову галявину, на якій яскраво-зелена трава ховала під собою бездонну трясовину.
Аж раптом дивні звуки почула дівчина. Що це? Може, лось відстав від свого стада, а тепер намагається наздогнати? Чи козулі блукають по лісу, шукаючи де-небудь джерельце, щоб вгамувати спрагу? Ні, не схоже. Між деревами промайнуло кілька постатей. Не зразу Марічка здогадалася , що то були монголо-татари. А коли зрозуміла - було пізно: дозор чужих накинувся на дівчину і полонив її. Нападники вимагали показати шлях до рідного селища. Марічка не могла цього зробити. Вона добре знала про те, якою загрозою  є вороги для поселення: оселі пограбують, людей заберуть у полон, а селище спалять. Хіба можна це допустити? Дівчина зрозуміла: допомогти односельчан може лише вона. Затаївши в собі розпач, Марічка погодилась відвести нападників у рідне село.
Чужинці, верхи на конях, оточили юну вершницю і рушили. Вона вказувала дорогу. Трохи попетлявши лісовими дорогами, вони виїхали на горбочок, з якого було видно Чортову галявину. Коні набирали все більшої швидкості і за лічені хвилини влетіли у страшну трясовину. Перелякані татари, прагнучи вибратись, тонули все глибше. Лише Марічка не намагалась рятуватись. В останні хвилини свого життя вона звернулась до пташок і попросила передати батькові звістку про наближення татар, адже за дозором повинно підійти велике військо.
 Ківці сповістили пана Радика про небезпеку, а він, зібравши всю громаду  наказав покинути селище і ховатися в лісі. Татари, розлючені відсутністю люд спалили селище. А врятовані пташками селяни згодом збудувати собі нове поселення і назвали його Радківці в пам'ять про пана Радика та птахів, яким завдячували своїм життям.
(Розповідач - Харитонюк Тетяна Іллівна, 1929 року народження, освіта  7 класів.Записала учениця 9 класу Олійник Інна Іванівна)

За переказами слово «Губча»
походить від слова «Згуба», бо мовляв колись у сиву давнину, якийсь вельможа феодал, згубив золотий мисливський ріг, внаслідок цього назвав це місце «Згубою», що поступово асимілювалось в слово «Губча». Є і інші міркування, наприклад: в певні часи, адміністративно-політичні називалися губерніями, від цього і назва «Губча» - центр між селами: Партинці, Зеленці, Кучівка.
Територія, на якій розташовується важкий історичний шлях, кого тільки не
було тут: литовці, поляки, татари, турки, росіяни. І всі вони приносили якісь змінив житті населення краю. Старались робити вплив на релігійні погляди населення, на побут, умови і спосіб життя.
 Легенда про маєток пана Грохольського
 В 1917 році селяни масово спалювали панські маєтки, розбирали господарські будівлі, панів вбивали, а хто виживав, рятувався втечею за кордон.
Цієї участі зазнали і наші села.
У сусідньому селі Зеленці був пограбований, спалений панський маєток. У нашому селі було повністю зруйновано господарські будівлі: конюшні, амбари, комори, сховища для фруктів та інше.
Лише зберігся і до сьогодні будинок, який є частиною нашої школи . З приводу того, як йому вдалося вціліти існує легенда.
 Одного осіннього ранку, коли все живе навкруги просиналося. Пташки відлетіли у теплі краї. Вітерець ледь похитував гілочками дерев.  І, ніби, нічого не передбачало загрози...
У своїй спальні спокійно відпочивала пані Грохольська, адже вона була вагітна на останніх днях. Чоловік її покинув, злякавшись розлючених селян, та втік за кордон.
Селяни прийшли розбирати маєток. І уже розпочали втілювати свій  задум. Дехто, навіть, забрався уже на дах.
Аж тут на ґаночку з'явилася пані і мовила: «Що ж ви робите, лоди?!»
Селяни, хоч і були розлючені, подивившись на вагітну жінку,  змилостилися та перестали розбирати будинок.
Таким чином маєток пана Грохольського вцілів і до сьогоднішнього дня приносить користь жителям села. Приймає у своїх  стінах  підростаюче покоління ось уже, майже, сто років.
(Записала  Троян Світлана Іванівна 1947 р. н.  вчитель історії с. Губча )
Легенда с. Новоселиця
Впевнений, що багато жителів нашої області чули про мальовниче село Новоселиця, що на Старокостянтинівщині. Тому що в селі зберігся панський маєток – це історична памятка архітектури 19 ст.
За переказами старожилів тут у колишньому палаці графа Потоцького (він придбав будівлю і 1912 році в пана Гіжицького, що програвся в карти) іноді відбуваються дивні явища. Переказують, що в день народження і день смерті графині в нічний час, післяопівночі у палаці з’являється в білій, сяючій гарній сукні сама господиня, та поважно проходжується своїм колишнім володінням.  Та при цьому навіть чуються тихі кроки. Хто мав з нею зустріч (бо лишався виконувати незакінчену викладацьку роботу) привид минулого не завдавав жодної шкоди.
І ще про таке. При вході у вестибюль з правої сторони як підійматись на другий поверх, то не можна непомітити великого дзеркала. Коли до нього підійти близько – можна помітити дрібні краплинки. Існує думка, що коли людина підходить до нього з добрими, світлими помислами і загадає бажання, воно має збутися.
 А ось про що розповідає нам інша легенда. За метрів триста недоїзджаючи с. Новоселиці в напрямку с. Миролюбне пролягає долина. Односельчани її чомусь давно назвали “чортовою”.  Переказували, що коли хто проходив нею після дванадцятої години ночі, могли чути незрозуміли тихі людські голоси та дзвін. Таке видіння зявлялось не кожній подорожуючій людині. Існує думка – переказ, що в даній долині колись стояла криниця, в якій втопилась молода дівчина. Після цього джерело з водою засипали землею, але вода і досі там зявляється.
(Розповів Киричок Степан Семенович 1928 р. н. почув та записав Сопронюк Микола бібліотекар с. Новоселиця )
                                Легенди с. Воронківці
Село Воронківці розташоване на мальовничих берегах річки Случ. Правий берег річки місцями на десятки метрів вищий за лівий. Обидва береги з’єднані греблею з мостом і двома кладками. Коло кладки, що в центрі села, є древнє джерело, з якого бє джерельна прозора, холодна, приємна на смак вода.
Це джерело називають Ревухою. Розказували старожили села, колись вода з цього джерела виривалась з такою силою, що аж ревла. Цей рев води було чути за десятки верств від села, тому джерело назвали Ревухою. Ще післявоєнні роки на лівому березі на віддалі було чути шум Ревухи. Тепер тільки коло самого джерела чути плескіт і шум води.
За Ревухою на пагорбі стояв дубовий хрест. Старожили розповідали, що на тому місці колись дуже давно стояла церква, і з нею є пов’язана легенда. Перед Великоднем, у суботу ввечері зібралась невістка до церкви. Свекруха ж не пускає невістку, мовляв не всю роботу переробила. Невістка не послухалась, взяла все що потрібно в кошик на святіння і пішла на перекір свекрусі до церкви. Свекруха ж лаяла і проклинала щоб та пішла і не вернулась, щоб вона крізь землю провалилась. Так і сталось. В Пасхальну ніч підчас Всеночної  служби церква разом з прихожанами пішла під землю.
Існує повіря, якщо у Великодну суботу вночі прийти на те місце і прикласти вухо до святої землі, то буде чути як дзвони дзвонять і церковний спів.
Якщо уважно придивитися до місцевості за Ревухою, то видно велику лощину. Яка не  могла утворитись, вимитись наземними водами оскільки вона знаходиться на височині. Впадина могла утворитись від вимивання підземними грунтовими водами Ревухи, внаслідок чого і могла опуститись поверхня землі у цьому місці.
У Воронківцях є повір’я: хто з приїжджих неодружених хлопців чи дівчат нап’ється води з Ревухи, той обов’язково одружиться у селі.
На околиці села по шляху на Старокостянтинів є долина, яку називають Щурова долина. Старожили розповідали, що колись цією долиною цілий день кудись організовано йшло полчище щурів, тому долину не можна було ні перейти, ні переїхати. Відтоді цю долину називають Щуровою.

(Розповів Снігур Іван Тифонович     записала бібліотекар с. Воронківці Самолюк Галина Досіївна)

Легенди про корчми
         Колись давно в с. Сковородки було сім корчмів:      
Панська корчма знаходиться в господарстві де тимчасово проживав поліцейський урядник.
Людська корчма знаходилась поблизу цвинтаря.
Мальована корчма знаходилась при дорозі в с. Гнатівці, мала таку назву тому, що на дверях цієї корчми була намальована селянка Гандзя Осмаляна ця жінка любила спиртні напитки і танці.
Задрипана корчма знаходилась в частині лісу с. Гнатівці, називалась Косачева, де розходились дороги в с. Гнатівці і с. Моломолинці. Називалась корчма тому що була обірвана і грязна.
Дубова корчма знаходилась при дорозі в с. Мотрунки, на кінці Сковорідківського дубового лісу.
 Весела корчма знаходилась при дорозі в с.Верхняки, називалась так тому, що восени поблизу дороги збирались веселики – журавлі. Як веселики веселились так люди веселились в корчмі.
Забара корчма знаходилась при дорозі в с. Новоселицю, називалась так від колишнього розливу води, яка знесла і забрала греблю, що знаходилась біля корчми.

(Спогади О. Ю. Степанської 1921 р. н.     Записала бібліотекар с. Сковородки Павлюк С. В.)


Легенда про Обозисько
 В місцевості с. Сковородки є частина лісу, яка носить назву Обозисько. Колись давно ця частина лісу була завалена валем, тепер зрівняна з землею. В цьому місці був захований польський обозь.
 Поляки тікали з під Пиляви, їх переслідували козаки Богдана Хмельницького чи Максима Кривоноса. Козаки жорстоко розправились з поляками і скористалися їхнім польським обозем.
З того часу в лісах с. Сковородки є частина лісу, яка має назву Обозисько.

(Записано зі слів Т. Ю. Коломійця 1924 р. н.       Записала бібліотекар с. Сковородки Павлюк С. В.)

 Легенда про село Самчинці та Семиреньки.
Було це давно, в ті часи коли на землю України нападали татари. Вони вбивали людей, палили їхні домівки, сіяли зло і кривду на українській землі.
В мальовничому куточку Волині стояло невеличке село, оточене з трьох сторін густим лісом. Було воно розташоване далеко від головних шляхів, тому турки нечасто робили свої набіги.
Та ось одного дня село спіткало нещастя. Зненацька налетіла татарська орда і винищила всіх жителів, спаливши їхні хати.
Дивом залишився тільки один мешканець села. Сам один, серед розграбованих та спалених на попіл будинків, вбитих, зарізаних та обпалених тіл рідних, близьких та сусідів, й сам поранений. Але життя продовжується й потрібно починати все з нуля. Через певний час село знову відродилося,  та на згадку про ті трагічні події дали йому назву Самчинці.
Не обминула лиха доля і сусіднє село, яке знаходилося неподалік у долині. Після набігу татарів, врятуватися вдалося лише сімом мешканцям села, які в цей час випасали худобу в лісі. Це були діти із двох сімей. Вони часто пали худобу в лісі, поки батьки працювали в полі та на городах. В цей день довелося прогнати своїх корів далеко в середину лісу, щоб вони краще напаслися, і саме це їх врятувало. Повернувшись з лісу, діти побачили жахливу картину. Важко їм було підійматись на ноги, але добрі люди із сусідніх сіл допомагали сиротам, хто чим міг. З тих часів пішла назва села Семиреньки.

(Записав зав. бібліотекою с. Самченці  Сторожук М. М. зі слів жительки села Самчинці Сторожук М. К.)


Легенди про село Миролюбне
За часів панів с. Погоріла ділилося на (Вищу і Нищу). Коли був сильний вітер, а хати були обставлені і накриті сніпками з соломи, а діти гралися на вулиці і підпалили купу коноплів. Вітер був такий сильний, що підпалені коноплі почав качати в одну сторону, і згарище від коноплі почало торкатися тих обставлених хатів соломою, і хати почали горіти.
Був дуже великий пожар який почався з Вищої Погоріли і закінчився в Нищі, в долині де протікав рівчак з водою.
Тому і так було названо с. Погоріла з його давньою приказкою: Погоріла вже давно згоріла.  А в 1967 р. комуністичною владою було перезвано в с. Миролюбне. 
                   (Записано з вуст  Ольги  Солом’юк  1933 р. н. .            Записала бібліотекар села Миролюбне    Т. О. Дацюк )
В селі був панський маєток, при ньому була гуральня  на якій люди випускали спирт. Моя бабуся працювала покоївкою. Маєток складався з трьох поверхів і 115 кімнат. Одного разу розбився бак, в який зливали спирт і почав витікати на землю. А пастухи пасли корови, коли побачили, що земля почала мокріти, то по запаху оприділили що це спирт, і почали в землі робити ямки. Вони ставали на коліна і смоктали його, від чого були п’яні.
А коли люди  почали маєток розбирати, то хлопці кіньми возили цеглу, і побудували в селі клуб.
(Записано з  вуст Бориса Дикона  1946 р. н. .            Записала бібліотекар села Миролюбне    Т. О. Дацюк )


В селі також є глиняна долина, де зараз знаходиться цегельний завод. Глина високої якості. За часів панів то було місто Гарбузин, де виготовляли глиняні горщики, гладущики, макітри.
Коли набирають глину для виготовлення цегли, до цього часу знаходять стародавні вироби.

(Записано з вуст В. Ковальчука  1933 р. н. .            Записала бібліотекар села Миролюбне    Т. О. Дацюк )

В нашому селі є кринична гора, а називається вона тому так, що є таке велике сильне джерело з якого за хвилину витікає три відра води. І до цього часу вода біжить з того джерела струмочком.

(Записано з вуст Г. Якимишиної  1930 р. н. .            Записала бібліотекар села Миролюбне    Т. О. Дацюк )

Злодійська долина, яка ще існує й до цього часу. Через долину проходила дорога по якій люди їздили на базар м. Старокостянтинів. В тій долині їх переймали злодії і відбирали все те що везли продавати.

(Записано з вуст Н. Банчук   1931 р. н.            Записала бібліотекар села Миролюбне    Т. О. Дацюк )

Безодня - Легенда
Давним-давно між селами Огіївці і Писарівка була ложбина, в якій було болото, поросле осокою, різними дрібними рослинами. Навколо були панські поля, де робили наймити. Пан був дуже скупий і жорстокий. Він заставляв людей працювати від світанку до смерканку. За їхню працю він давав мізерну плату.
   Щовечора пан об’їжджав свої поля і перевіряв, чи ніхто нічого не взяв.
    Одного разу він при пізнився. Для того, щоб скоротити дорогу, вирішив їхати навпрошки. Заїхав в ту ложбина.
Коні застрягли. Він їх підганяв, але вони не могли зрушити з місця, пручалися, але трясовина їх тягнула все глибше і глибше. Пан вискочив з воза, бо хотів врятуватися хоч сам. Але драговина була дуже в’язка і почала затягувати його самого.
   Він кликав на допомогу. Його крик почули діти, які гнали панську худобу в село. Вони прибігли, але вже було пізно. Пан із кіньми втопився.
    Його забрала безодня за його жорстокість і жадність.
А це місце і до цих пір називається безоднею.
(Розповів  Гнатюк Карпо Іванович   1924 р. н. .   Записала Ковтонюк Майя Петрівна   Зав. бібліотекою села Огіївці)  

«Огіївці» Легенда
Давним-давно це було. На Україну нападали поляки і татари. Вони знищували все на своєму шляху: палили церкви, убивали людей, забирали живих у рабство. Цих людей вони продавали у різні країни, особливо до Туреччини.
    От одного разу напали татари на село. Воно було невелике, складалося з двох вулиць. Вороги все спалили, старих і малих дітей повбивали, а молодих забрали у рабство.
    Але через це село проходив шлях з Старокостянтинова  до Полонного. Тоді не було машин, а люди між собою держали зв'язок за допомогою коней.  От один чоловік на прізвище Огіїв на горбочку біля прірви побудував корчму. Вона складалася з двох невеликих будинків. В одному люди перепочивали, обідали і чаркували. Другий будинок – це була конюшня.
      Огіїв людей і коней нагодує, люди відпочинуть і їдуть підводами чи бричками дальше.
     Їдуть подорожні і кажуть:  «Зайдемо до Огіївої корчми, а там перепочинемо і поїдемо далі».  Багатьом сподобалося це місце. Почали люди оселятися тут.
    Корчмар розбагатів. Побудував собі гарний будинок біля ставка, який височів над всіма бідняцькими хатами.
   Люди, які поселилися тут, почали на нього працювати. І вони називалися огіївчани, від прізвища свого пана Огіївна.
Поселення назвали Огіївна. Згодом перейменували на Огіївці.
(Розповів Карпусь Олександр Іванович  1914 р. н.   Записала Ковтонюк Майя Петрівна   Зав. бібліотекою села Огіївці.)
Писарівка  -  Легенда.
Писарівка невеличке мальовниче село на Поділлі. З давньогрецької мови Писарівка перекладається – «писар  і  ріка».
     У цьому селі давним-давно жив працьовитий, талановитий Писар. Він вмів добре писати писанки, просте яйце в його руках перетворювалося на вид мистецтва. Писар також умів дуже красиво малювати картини природи.
     Перед Великоднем він розмалював багато писанок і дарував їх односельцям, його дуже любили і поважали, бо він був доброю і чуйною людиною.
Старенька хатина стояла поблизу річки, навкруги виднілися чудові краєвиди. Під впливом краси природи писар творив красу рукотворну. Люди допомагали чим могли умільцеві: приносили фарби, з часом побудували хату. Писареві було дуже приємно, що до нього так ставляться люди.
  Одного дня до нього приїхав князь, йому на Великдень потрібно було багато писанок. Князь був багатий, але злий і жорстокий. Він наказав Писареві розписати багато яєць. Але у майстра не було стільки фарби та й він не любив, коли йому наказували, а тому Писар відмовився виконати наказ. Князь розлютився і вбив Писаря, і всі писанки побив. Односельчани на честь доброго Писаря назвали село Писарівка.

( Розповіла Дзвоник Марія Микитівна  1936 р. н.         с.Писарівка.   Записала Ковтонюк Майя Петрівна   Зав. бібліотекою села Огіївці)

Жадібний чоловік
Казка
Жив собі чоловік та жінка. Чоловік був дуже скупий. Він нікому не вірив, що йому казали, все він піддавав сумніву. Особливо чоловік не довіряв жінці. Що вона не зробить всьоравно не так, що не скаже ще гірше.
   Одного разу жінка спекла сім хлібин, восьму паляницю і дев’ятого плесканчика. Зараз, де не візьмись, заходить старець до хати і попросив хліба.. Жаль стало жінці дідуся, вона і віддала йому маленьку хлібину, а плесканчика з’їла сама.
  Закінчився день, вечоріє, приходить з роботи чоловік і одразу з порога захтів дізнатися скільки дружина спекла хлібин. «Сім», - відповіла жінка. «Кажи правду, бо вмру», - настирливо допитується чоловік. Жінка розлютилася на чоловіка і каже: «Вмирай». Чоловік ліг на лавку і видає себе за померлого. Жінка плаче, приказуючи: «Сім, сім». Зібрались люди, несуть на цвинтар, а вона плаче та промовляє: «Сім, сім». А коли вже стали спускати труну до ями, то жінка заголосила: «Сім, сім, паляничка і ще плесканчика». Чоловік, почувши жінчине зізнання, щосили почав гукати: «Відчиніть мене, жінка аж тепер правду сказала!»
     Люди вирішили провчити чоловіка, вони поспілкувалися між собою і запропонували, що випустять його, якщо він розкається і половину свого багатства роздасть бідним. Чоловік пообіцяв стати кращим, ніколи не гнівити Бога, з почуттям милосердя ставитися до знедолених.
   Після цього випадку чоловік почав жити новим життям, як і обіцяв, половину свого багатства роздав бідним.

( Розповіла Куклюк Лариса Петрівна 1930 р. н.   Записала Ковтонюк Майя Петрівна   Зав. бібліотекою села Огіївці)

Переказ легенда про заснування села Лажева
Селяни із села Єршики (нині село Іршики) постали проти лютого і ненаситного панича і, забажавши вільного життя, вирішили втекти. Розлючений пан наказав негайно догнати і покарати непокірних селян.
Втікачі були розгромлені біля села Громівка,  а ті,  хто залишився в живих перебрались на другий бік  річки Случ і знайшли собі схованку  на великому болоті в заростях лоз.  Панич же побоявся переслідувати селян далі,  бо місцина була нова і до того ж  болото... Він змушений був повернутись до свого маєтку.
Так селян ніхто не зміг знайти.  А вони, оговтавшись від переслідувачів і  “лазая по купинах”, почали мирно собі поживати.
Невдовзі було засноване нове село, яке стало називатися Лозова, а згодом – Ложава і нарешті – Лажева, бо так було зручніше і милозвучніше.

 (З вуст Кульбачевської Ольги Миколаївни 1924 р. н. жителька с. Лажева     Записала бібліотер с. Лажева Наскалова Г. В.)

Легенда про Попівську криницю
Дід Іван чимало прожив на світі - оце у квітні виповнилося 98 років. Цю історію він чув ще малим від своєї бабусі. Правдива вона, чи  ні - хто зна...
  А все почалося одного погожого весняного вечора першої половини XIX ст,  коли призначений на церковний приход у с. Решнівку молодий, але перспективний священик отець Володимир прогулювався із своїми маленькими дітьми побіля сільського ставу. Досить довга гребля, обсаджена розлогими вербами, перегородила річку Коритницю утворивши чималий став, на одному боці якого стояв млин, а на другому, крутому та високому, стояла церква. Недалеко від церкви, у вишневому садку, стояла простора попівська хата, від якої до ставу навпростець вела зручна стежка і вечорами отець Володимир любив спускатися стежкою до ставу та прогулюватися попід вербами. Все було як зазвичай. Малеча бігала поза вербами, пускала грудочками землі кола по воді, наламала вербових гілок, що вже вкрилися пухнастими «котиками». Врешті притомившись, направилась по стежині додому, а батюшка, притулившись спиною до крайньої верби, заплющивши очі замислився про порядок майбутньої служби Божої. Наближалася Вербна неділя, на яку мав приїхати сам благочинний.
Раптом отець Володимир почув ніби якийсь шепіт. Розплющивши очі батюшка озирнувся довкола, але ніде нікого поряд не було. Здивовано знизавши плечима він знову стулив повіки. Шепіт повторився більш виразніше. Тепер у цьому шепоті явно звучали якісь слова.  «Звільни мене...» - залунало у вухах, «звільни мене...». Сполотнілий отець Володимир вражено роззирався на всі сторони. «Господи! Що це воно таке» - тремтячою рукою перехрестився священик. А шепіт не вщухав. «Звільни мене... звільни мене... звільни мене...». Погляд не на жарт переляканого отця Володимира зупинився на моріжку молодої зеленої травички, що яскравим острівцем зеленіла біля його ніг. Із середини острівця якимись дивними поштовхами спроквола вибулькувала вода. Священик нахилився до цього кволого струмочка.  «Звільни мене!» - вже зовсім виразний шепіт вдарив у скроні.  «Не може бути» - сам собі не йняв віри отець Володимир, - «це ж вода до мене говорить!» Він опустився навколішки і руками розгорнув землю довкола водяних бульбашок.  Здавалося,  що   вони тільки і чекали цього моменту - із землі вдарив потужний струмінь води.
Вже стемніло, коли весь мокрий отець Володимир прийшов додому. Не відповідаючи на здивовані запитання сім'ї  він став на коліна перед образами святих і молився майже до світанку. Перед відправою служби Божої священик повідомив мирянам про подію, що сталася і своє розуміння незбагненному факту. «Звичайно, це не вода зі мною розмовляла, а голос Божий лунав у шепоті води. Вочевидь, що в цьому є певна мета. Важко відразу зрозуміти цю мету, але поставитися із почуттям відповідальності вкрай необхідно», - завершив проповідь батюшка. Одностайно було вирішено на місці джерела зробити криницю та освятити її. А далі життя підкаже що і до чого. Так і зробили. А в народі криницю назвали «Попівською».
В той рік була надзвичайно спекотлива весна і початок літа. Ні одного дощику. З надією видивлялися селяни на голубе і бездонне, без жодної хмаринки небо, та все намарно. Цілком реальною ставала перспектива залишитися без врожаю та корму для худоби, а значить попереду вставала примара голоду. Було вирішено сотворити Хресний хід всіма жителями села і здійснити його довкола Попівської криниці. У неділю святково вбрані всі жителі села на чолі із отцем Володимиром, із хоругвами та церковним піснопінням, декілька разів обійшли довкола криниці, просячи у Бога дощу. Через декілька годин після Хресного ходу небо затягнулося хмарами і пішов рясний довгоочікуваний дощ. Люди раділи, співали та танцювали під потоками води, а дощ все йшов і йшов. Все було мов у казці. Примара голоду відступила від селянських осель. З тієї пори, в разі потреби, завжди здійснювався Хресний хід довкола Попівськлї криниці і природа дарувала селянам дощі.
 Пройшло ХХ століття із своїми соціальними перемінами та новими поглядами на життя і світ. Церкву перетворили на зерносклад, а згодом на пункт прийому молока від населення. І хоча дощу зазвичай завжди бракувало, ні про який Хресний хід не могло бути і мови. Тод віруючі на свій страх і ризик стали збиратися біля криниці і разом молитися про даруванні Богом дощу. Як би там не було, але дощі йшли. Так поступово з'явилася нова традиція - при необхідності збиратися біля криниці та молитися найбільш активним та поважаємим товариством віруючим. Існуюча влада робила вигляд, що нічого не помічала, не заважала мирянам і все йшло своїм порядком.
Після Великої Вітчизняної війни, коли в селі стала значно меншою кількість населення та кількість віруючих, а стало значно більше вдів, з'явилася нова традиція - молитися молодим вдовам про дарування дощу селянам. Як би це можливо не виглядало дивним, але після молитов дощі йшли. З часом криниця стала приходити у занепад - осунулася, замулилася, зруйнувався кам'яний верх. З'явилася ще одна традиція - в разі потреби тепер вже старі вдови до схід сонця приходили до Попівської криниці, очищали її від намулу та просили дощу. Прибавилося скептиків, але природа відгукувалася на прохання і знову дарувала дощі.
Авторитет Попівської криниці породив ще одну негласну традицію - молодим парам, які одружувалися, рекомендували попити із криниці джерельної води, яка допоможе подружжю мати здорових дітей. Паралельно з'являється ще одна традиція - жінкам, які в силу певних причин не могли завагітніти, теж радили попити джерельну воду із Попівської криниці. Як показало саме життя - поради не минули надаремне.
Сьогодні, коли кількість віруючих значно збільшилася, а зберігати та підтримувати давні традиції ніхто не заважає, перед місцевим органом самоуправління постало питання про приведення у належний стан давньої Попівської криниці і надання можливості всім бажаючим доторкнутися давніх легенд та самим пересвідчитися у дієвості народних традицій.
(Записано з вуст Антощука Івана Ананійовича   1921 р. н.        записав Родюк Валерій Федорович   вчитель  с. Решнівка)


2 коментарі: